Вітальня · журнал «ДентАрт» 2013 №4 (73)
Професор Євген Ковальов: «Пацієнт вибирає ту клініку, де стоматолог лікує, ще не взявши в руки наконечник»
Сьогодні в дентартівській «Вітальні» людина з такою насиченою і успіхами, і болем втрат, і неймовірними пригодами долею, що вистачило б на кілька життів. Євген Вікторович Ковальов — доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри пропедевтики терапевтичної стоматології Української медичної стоматологічної академії, академік Української академії наук, Заслужений діяч науки і техніки України, лікар вищої категорії, відмінник охорони здоров'я і… лауреат Міжнародного конкурсу вокалістів! Ми зустрілися з Євгеном Вікторовичем напередодні 75-річного ювілею, щоб дізнатися його секрет поєднання красивого і корисного, лікування і пісні, глибокого клінічного мислення і притягальної сили лікаря. А ще — життєвої стійкості у випробуваннях шаленого віку…
Батька — на фронт, маму — на Луб'янку
— Євгене Вікторовичу, доводилося чути жарт, що професор Ковальов не може не співати, бо на нього дух Чайковського зійшов…
— Справді, я народився в місті Клин Московській області, тому самому, де минули останні роки Петра Ілліча Чайковського. Мама моя українка, батько росіянин. Ауру доброти і безкорисливості в домі створювали дідусь Петро з бабусею Параскевою. Вони виховали дев'ятеро дітей. Дід був, як мовиться, людиною від Бога. Навіть коли його залучили у 25-тисячники і він конячкою з бричкою їздив по колгоспах, то додому, на відміну від інших, приїжджав з абсолютно порожнім возом. Не міг він ані жмені зерна у селянина узяти.
— А як виживали з дев'ятьма дітьми?
— Бабуся була модисткою — кроїла, шила, в'язала. Усі в місті знали про її умілі руки. Вив'яже сукню дружині якого-небудь начальника — і є на якийсь час чим сім'ю годувати.
І ось почалася війна. Батька забирають на фронт. А мама працювала в кіоску і одного разу видала хлібину без картки жінці з двома немовлятами. Маму забирають на Луб'янку на два роки!
Дикість покарання приголомшила всіх. Одна з моїх тіток нарешті добилася на прийом до Мікояна. У результаті маму випустили і вибачилися. А вдома під час її ув’язнення отримали трагічну звістку: батько загинув в місті Борисові на річці Березіні. Мама додому повернулася, тиждень минає — а дідусь з бабусею якісь самі на себе не схожі. Вони її жаліли, нехай трішки від одного горя охолоне, перш ніж друге звалиться на голову. Нарешті наважилися: «Вітя загинув на фронті».
Описати її стан — слова безсилі. Гірка образа за нелюдське покарання, біль втрати рідної людини — все злилося в тугий колючий вузол, вимагало якихось дій, щоб не зійти з глузду.
— Малі діти на руках... «Уйти в бега, сойти с ума теперь уж поздно для мене», — згадалася пісня барда, геофізика, шукача Атлантиди Олександра Городницького…
— Виявилося, не пізно. Мама була дивовижною жінкою, тому рішуче кинулася тікати від горя і безвиході. Повернулася на Україну, до своїх батьків. Це був 1945 рік. Новогеоргіївський район Кіровоградської області, село Глинськ, а за 8 кілометрів від нього – Семигір’я, де її рідний дім, мій дідусь Юхим і бабуся Палажка. Що за дивовижне місце! Підходиш до лісу — а він увесь конваліями пахне! Увійшов — під ногами немов море молочне розлилося!
Закінчив я семирічку в Семигір’ї, потім ходив у Глинськ — вісім кілометрів туди, вісім назад. Учився, як усі. Тільки з німецькою мовою проблеми усі ми мали, навіть підручників не було.
Після десятирічки зібрався було вступати в морехідне у Севастополь, та передумав і пішов у технічне училище. Ніколи не забуду, як нас на будівництво ГЕС у Світловодськ послали — вивозити ліс. Це була згубна для людини і природи акція — унікальні чорноземи, ліси, села, могили предків — усе мало піти під воду. Людей переселяли, найчастіше в Херсонську, Миколаївську області.
Потім працював у Знам’янці, співав у хорі залізничників, був виробничим піонервожатим у середній школі села Знам’янки, яке поряд з однойменним містом. Наш клас став найкращим, і мої успіхи вожатого мали б відкрити шлях у Київський університет ім. Т. Г. Шевченка, але скорочення при М. С. Хрущові армії відрізало шлях вступу до цього чудового вузу.
І ось випадково від друга В. Мамченка, що закінчив перший курс Харківського медичного стоматологічного інституту, я почув про цей вуз і прийняв, як виявилося, найправильніше, доленосне рішення: поїхав у Харків і вступив.
— Мимоволі згадаєш прислів'я: немає такого поганого, щоб на добре не вийшло…
— Істинно так. Природно, усі мої захоплення залишилися зі мною, передусім пісня…
«Доля не хотіла, щоб я зрадив альма матер»
— Від кого ж у спадок Вам дістався такий голос?
— Напевно, від діда Юхима. Так от, співаю я в інститутській самодіяльності, а керівник гуртка, випускниця Тбіліської консерваторії і донедавна солістка Грузинської опери, каже: «Слухай, Ковальов, чом би тобі при твоїх вокальних даних та не піти ще і в музучилище»?
Я послухав поради і вступив на вечірнє відділення. Набирався знань в обох навчальних закладах, і все було б добре, та не минуло і двох років, як нас, сімох з курсу, забирають в армію. Служив у Баку, в окремому радіотехнічному батальйоні. І тут мені постійно зустрічалися командири, які переймалися бажанням допомогти мені швидше продовжити перервану медичну освіту, але доля не хотіла, щоб я зрадив альма матер.
На другому році служби вступав до Військово-медичної академії. Після пройденої медичної комісії — визначення: лікарі ракетних військ! Звичайно ж, пропав настрій вступати до академії через подальші перспективи практичної роботи. Виручив екзамен з іноземної мови. Я вже говорив, як ми вивчали німецьку, тому мені сам Бог велів саме на цьому іспиті зіграти роль неука — «незадовільно»!
Повертаюся в Баку, а тут наказ виходить скоротити термін служби до двох років... І я знову в Харкові, продовжую вивчати стоматологію в альма матер.
«Косицин учив нас поважати гідність студента»
— Багатьом відомі Ваші роботи, присвячені проблемам пульпи, а ось Сергій Володимирович Радлінський згадує вас як свого викладача нормальної анатомії…
— Річ у тім, що коли ректор інституту, професор Ніна Денисівна Лісова запропонувала мені залишитися в інституті, то починав я свою діяльність у 1968 році асистентом кафедри анатомії людини. Завідував кафедрою у той час Іван Іванович Косицин, видатний учений, людина великого розуму і серця. Нас, молодих викладачів, він поважав, бачив, що ми знаємо предмет. Єдине застереження почули ми від нього: «Принизиш гідність студента — у вищій школі тобі робити нічого».
Сергій Радлінський, доцент Української медичної стоматологічної академії, головний лікар клініки-студії «Аполлонія»:
— Знаю Євгена Вікторовича Ковальова 40 років із 75-ти. Зустрівся з ним у перші ж дні навчання в Полтавському медичному стоматологічному інституті. Він викладав на нашому курсі нормальну анатомію. І що мені запам'яталося на все життя? Я як людина, схильна захоплюватися, з головою поринув у громадську роботу, і в засвоєнні знань з'явилися прикрі лакуни. І Євген Вікторович по-батьківському тоді мені сказав: «Ти тут королем будь, а там завжди встигнеш». Це при тому, що сам він — людина, яку ми знаємо не лише як викладача, ученого, але і як людину культури, котра виховує інших своїм ставленням до неї. Але все-таки, як бачимо, медицина, стоматологія, служіння здоров'ю людей для нього — понад усе. Добре, що я тоді його послухав...
— О, якби ці слова та пробилися крізь товсту шкуру тих горе-учителів, у яких, як розповідала мені одна бабуся першокласника, єдине завдання — до кінця першої чверті проголосити всіх дебілами і дістати якомога більше запрошень до репетиторства… Але повернімося до Ваших наукових інтересів.
— Їх напрям визначився зі створенням лабораторії електронної мікроскопії, яке відкривало великі можливості, зокрема в дослідженні проблем органів голови і шиї. Моя кандидатська — «Структурний аналіз шляхів мікроциркуляції в пульпі зубів людини у нормі і при пародонтиті», керівником був Ярослав Леонідович Караганов, завідувач відділу електронної мікроскопії 2-го Московського медичного інституту. Школа у нього велика — школа академіка Василя Васильовича Купріянова. На жаль, Ярослав Леонідович раптово помер на руках учнів від гострої серцевої недостатності. Я захищав кандидатську уже в Полтаві, на кафедрі анатомії, 1978 року. Потім вісім років працював доцентом на кафедрі оперативної хірургії і топографічної анатомії. Мене, як і раніше, цікавила проблема мікроциркуляції крові, зокрема, які зміни відбуваються у тканинах пародонту з віком і при пародонтиті. Цьому була присвячена моя докторська дисертація «Мікроскопічна і ультраструктурна будова ясен людини», яку захистив 1990 року. Працював доцентом кафедри терапевтичної стоматології, яка потім розділилася на дві: кафедру госпітальної терапевтичної стоматології під керівництвом професора Павла Тихоновича Максименка, а потім його учнів, і кафедру пропедевтики терапевтичної стоматології, яку я очолюю з 1989 року досьогодні.
Якби пульпа могла говорити...
— На Ваших очах і з Вашою участю багато що змінилося у підходах до лікування захворювань пульпи. Що можна назвати найреволюційнішими змінами?
— Маленький орган — а скільки болю завдає людині! Стоматологія пройшла жорстокий шлях, перш ніж перестала асоціюватися тільки з болем. Згадаймо, як лікували пульпіти, випалюючи пульпу розжареним до червоного дротом. А якою складною була діагностика до появи сучасного устаткування! Нові технології, нові інструменти, нові матеріали дозволили справді лікувати зуб, а не обов'язково убивати пульпу. Та якими б революційними не були сучасні підходи до лікування захворювань пульпи, головним залишається глибоке клінічне мислення лікаря. Адже скільки помилок допускається через банальну недбалість стоматолога! Тому готувати майбутніх фахівців треба так, щоб вони мислили, філософськи підходили до кожного паціента.
Хочеться нагадати і відомий афоризм: найліпші ліки — сам лікар. Деонтологія — вчення про обов’язок. Дуже важливо, щоб для нових поколінь лікарів принципи етики і деонтології залишалися святая святих. Стосунки колега — колега, лікар — медсестра, лікар — санітарка, лікар — пацієнт повинні вибудовуватися за цими принципами.
— Можливо, ще вчора я б сказала, що це само собою зрозуміло. Але зіткнулася з тим, що деонтологія для деяких лікарів — вища математика. Якщо обхід хірурга полягає у просовуванні голови у двері палати на секунду і призначеннях, які робляться тільки за папірцями, — це називається приїхали...
— Ось тому з безлічі стоматологічних клінік і кабінетів пацієнт врешті-решт вибирає той, де лікар лікує, ще не взявши в руки наконечник.
— Ваш життєвий девіз?
— «Усвідомлення наших слабкостей не повинне ввергати нас у розпач». Це сказав Вовенарг ще у ХVIII столітті. З невдачами, зривами, чимось таким, що відволікає від накресленої дороги, людина зустрічається постійно, але якщо у неї є ідея, якій вона присвятила життя, — вона не повинен впадати в розпач.
— Що б Ви побажали своїм колегам з тих 13 країн, де читають «ДентАрт»?
— Дорогі колеги, пам'ятайте: стоматологія — жіночого роду, вона потребує постійної любові і опіки. Ваші знання, ваші руки золоті і ваша привабливість нехай творять дива! І ще: дорожіть честю альма матер, не забувайте її!
— Спасибі за інтерв'ю! Прийміть поздоровлення з ювілеєм від редакції і читачів «ДентАрту»! Хай Ваш голос ще багато років звучить і в аудиторіях Української медичної стоматологічної академії, і на сценах концертних залів!
— Дякую!
Розмовляла Ганна Антипович.